ПРОБАЧИТИ Й ЗНОВУ ПОВІРИТИ…

Юрій сподобався Оксані відразу. Він був першим її коханням, ідеалом. І була щасливоою, що почуття були взаємні. Юра був великим романтиком, робив подарунки та влаштовував сюрпризи. Відгуляли весілля, через рік в сім’ї появився маленький Андрійко.
Спочатку жили з батьками в селі, та були проблеми з працевлаштуванням. Тому Оксанині батьки, зібравши трохи грошенят і дещо позичивши, купили молодятам квартиру в місті.
Сімейство переїхало вже до свого гніздечка, Оксана була щасливою. Чоловік влаштувався на роботу, а молода мама займалась вихованням сина. Незчулась, як і Андрійко підріс, віддала до дитячого садочка. І сама влаштувалась по спеціальності. Життя попливло звичним плином: дім – сім’я – робота.
Але насторожувала поведінка Юри, який останнім часом дуже змінився: став затримуватись на роботі, мало уваги приділяв синові, рідко виходив з ними гуляти в місто. А найгіршим було те, що до Оксани ставився так, ніби це був його найлютіший ворог. Що б вона не сказала, що б не зробила – усе було не так.
– Юро, що трапилося? Може, у тебе якісь проблеми на роботі? Розкажи мені.
– У мене все добре. А якщо у тебе якісь проблеми, то ти їх і вирішуй!
От і вся розмова. А на днях почула, як колеги по роботі шепочуться, жаліють її, говорять, ніби бачили Юру з іншою жінкою: «Я вчора зустріла їх в кафе біля базарчика. Сиділи, як двоє голубків. Вона, видно, добра штучка, морозивом його годує, губки свої надуває, як він їй щось заперечує. Така модна вся!»
Оксана те чула і відмовлялась вірити. Її Юрчик їй зраджує? Ні, ні, цього не може бути!
Якось, забравши малого з дитсадка, поверталась додому. Раптом по інший бік вулиці побачила Юру, який кудись поспішав. Ховаючись за будинками та деревами, непомітно простежила за ним. Побачила навіть, у яку квартиру зайшов її чоловік. Боже! Що в той момент творилось у її душі, які думки роїлись в голові. Не знала, що робити. Аж раптом хтось смикнув за руку – Андрійко. Вона про нього геть забула, а дитина втомилась чекати. Господи! Дай сили, допоможи пережити цей день. Зібравшись, вона наважилась дізнатися правду. Оксана натиснула на кнопку дзвінка. Двері відчинила літня жіночка, як потім дізналась, – мама «тієї».
– Добрий день! Ви до кого?
– Ще не знаю, – відповіла розгублено. Проте рішуче зайшла до квартири. Побачивши в коридорі Юрині туфлі, не вагаючись пішла в кімнату.
– А ось і наш тато, – перше, що змогла вимовити. – Одягайся, любий, ми по тебе прийшли.
Вона відчувала, що виглядає повною дурепою. Не знала, де взялась сила говорити. Намагалась триматися спокійно, а в душі в цей момент кипіло й вирувало. Юра, мов ужалений, зіскочив з крісла, кинувся до неї і став виштовхувати з квартири. Його наче підмінили. Це був не її Юрчик, не той коханий чоловік і люблячий тато. Це була зовсім інша людина. Але несподівано для себе Оксана вирішила, що піде звідси тільки з ним. Тому твердо стала в коридорі, простягнула чоловікові куртку і холодним голосом сказала:
– Одягайся! Йдемо додому!
Про те, що було далі, згадує, наче про страшний сон. Юра кричав на неї, обзивав різними словами, ображав, як тільки міг.
– Ти ніщо у порівнянні з нею. Де твоя сексуальність? Та якби не я, то ти б досі у дівках сиділа, – кидав він словами, наче розпеченими стрілами, які втрапляли в самісіньке серце. Правду кажуть, що слово дуже глибоко ранить.
Відвезла Андрійка до мами в село, а сама повернулась в «пекло». У чоловіка, який раніше називав її лагідно «Оксаночко», «сонечко», ніби щось вселилось. Що він тільки їй не говорив! Як тільки не називав! Днями Оксана ходила, мов привид, а ночами плакала в подушку. Він усе бачив, все чув, та не жалів.
У якийсь момент здалося, що життя скінчилось. А навіщо жити, коли ти «потвора», «дурна баба», «ідіотка», «ненормальна»?
…Стоп! А як же син? Що ж, вона осиротить Андрійка? Ні. Оксана повільно спустила ногу з підвіконня і стала на підлогу. Прости, Господи! Прости, що допустила грішне до голови. Заради сина вона має жити, має бути сильною.
Була думка про розлучення, але щось стримувало. Може, й справді дурна, а може, просто любить його досі. А ще сім’я… Як же Андрійко без тата, він же так його любить?
До Оксани підійшла колега по роботі, старша вже жіночка. Погладила лагідно, взяла за руку. У цю мить так стало себе шкода, аж клубок до горла підкотив.
– Ти, дитино, добре робиш, що не виганяєш його. Але на тобі ж лиця вже нема, а ти ще молода. Навіщо себе в могилу заганяти? Сходи до церкви. Добре було б, якби батюшка хату вашу освятив. Побачиш, де й сили візьмуться. Налагодиться все у вас, а рани на серці час загоїть.
Оксана чомусь повірила цій жінці. А коли пішла до церкви, їй і справді, як камінь з душі звалився. Кожен день старалась забігти в капличку, що була по дорозі на роботу. Свічку поставить, молитву прочитати – і відчувала полегшення…
Чоловік взяв відпустку на роботі і поїхав в село до батьків. Зателефонувала мамі (та нічого не знала про їхні стосунки), запитала, як там Андрійко і Юра. Зраділа, коли почула:
– Ой, хлопці мені дуже допомагають по господарству. А вчора ходили порибалити, то Андрійко дуже тішився, що тато його з собою взяв.
Оксані від тих слів стало приємно на душі.
А невдовзі повернувся чоловік з сином, притиснув її до себе, поцілував.
– Я буду все життя вимолювати в тебе пробачення. Я знаю, що дуже тебе образив, але, як можеш, – прости.
…При чоловікові Оксана ніколи не згадує про цей випадок, не любить він цього. А чи простила вона? У серці рана залишилась, напевно, на все життя, але, дивлячись на сина, радіє, що той має маму і тата. І просить Бога, щоб допоміг забути образу, допоміг простити і знову, як колись, повірити чоловікові.