ПЕРЕМОЖЦІ НЕ ПЛАЧУТЬ

– І останнє, дівчатка, – Василь Петрович загадково усміхнувся.- Нашим підприємством зацікавилася столична фірма. Сьогодні о 10.00 приїжджає її генеральний директор Дацюк Віктор Олегович. Дасть Бог – скоро й ми вийдемо на світовий ринок. Нараду закінчено, усі вільні, ідіть і працюйте, а Вас, Вікторіє Володимирівно, я попрошу залишитися. Адже саме Ви маєте зустрічати гостя і показувати йому всі наші здобутки.
Вона залишилися на своєму місці. Останні слова шефа ледь зрозуміла, бо в голові вихором закружляла думка: «Дацюк Віктор Олегович… Дацюк Віктор Олегович… Невже це він – її Віктор-переможець, з яким вісім років тому вони так безглуздо розлучились?»
…Того дощового осіннього вечора вона поверталася до студентського гуртожитку радісна і щаслива. У трамваї було небагато людей. Усі вони були похмурі, сумні (чи то від дощу, чи від важкого робочого дня). А вона посміхалась на весь рот, підстрибувала й підспівувала. Дехто дивився на неї здивовано й скептично (мовляв, «чого зуби шкіриш»?). Їй було байдуже, не могла дочекатися тієї хвилини, коли трамвай доїде до її зупинки, вона увійде в гуртожиток, перед дверима своєї кімнати переодягнеться, постукає – і шокує подруг своєю неймовірною покупкою.
Дві години стояла в черзі за мрією свого життя – білою шубкою зі штучного хутра. І коли поперед нею залишилось ще дві жіночки, продавщиця прокричала: «Розходьтеся! Товар скінчився! Відділ зачиняється!»
Жінки неохоче відходили від прилавка. Вона вийшла на вулицю і мало не заплакала.
– От і не встигла. Магазин вже закрили. Що ж тепер маю робити?- почула поблизу. Повернулась і побачила жінку, яка також стояла в черзі за декількома людьми перед нею, придбала шубу і радісно вигукнула, тримаючи її в руках: «От дочка зрадіє обнові!» – Мала шубка на мою Олечку. О, дитинко! А може. тобі підійте? Міряй.
Вона не вірила, що це не сон. Швиденько скинула своє пальтечко і одягла шубку.
– – Королева! Справжнісінька королева! Шкода, що моїй не підійшла. Я такої не мала, думала: нехай дитина зносить, а мала.
– Швиденько розрахувалась з балакучою тітонькою і побігла на трамвайну зупинку (трамвай уже стояв там).
– Дякую! Щиро дякую!- крикнула і застрибнула у вагон.
І ось тепер вона їде і радісно усміхається. Ще одна зупинка – і дівчата в гуртожитку помруть від заздрощів.
Трамвай зупинився, двері відчинились, вона зіскочила з підніжки, підвернула ногу, невдало приземлилась і упала на мокрий асфальт, а пакет з білосніжою шубкою опинився… в калюжі.
Трамвай поїхав далі. На зупинці нікого не було. Надворі мрячило.
Вона піднялась з колін, мокра й брудна, витягла з калюжі пакунок і пошкандибала. Права нога нестерпно боліла, у грудях клекотіла образа на ввесь світ і на себе. Ледве дійшла до лавочки, сіла і… заплакала.
Поодинокі перехожі скоса зиркали на неї і поспішали в своєму напрямку.
Надворі темнішало, дощ усе дужчав і дужчав, але вона ніби цього не помічала, сиділа і плакала. До гуртожитку було якихось метрів сто, але йти туди їй зовсім не хотілось. Коли відчула, що вже зовсім змокла й змерзла, спробувала піднятися, але страшенний біль у нозі не дав ступити їй і кроку – вона скрикнула, похитнулась і була б упала. Але хтось встиг її підхопити і посадити на лавочку.
– Що трапилось? – перед нею стояв високий хлопчина.
Вона хотіла було щось сказати, та в горлі застряг якийсь клубок, і замість відповіді вийшло лише схлипування, тільки й спромоглася показати на своє розбите, розпухле коліно.
– Звати як?
– Віка, –ледве спромоглася на відповідь і гірко заридала.
– Віка, Віка – переможниця, а переможці не плачуть. Живеш де?
– Там – показала рукою в сторону гуртожитку.
– Що ж будемо якось причалювати до твоєї гавані. Піднімайся.
Він обережно підняв її, взяв під руку, вона зробила один крок і знову ледве не впала.
– Потихеньку, не спіши.
Вона зробила декілька кроків. І в цей час дощ полив як з відра. Незнайомець підхопив її на руки і швидко побіг в сторону гуртожитку.
– Поверх який? – запитав.
– Другий.
– Добре, що хоч не п’ятий. Кімната?
– Двісті двадцять три.
За декілька секунд він уже стояв перед дверими її кімнати і ногою стукав у двері.
– Приймайте свою переможницю, – сказав і поклав на ліжко. – Бігом гарячої води, переодягнути її. Попарити ноги, продезінфікувати коліно, напоїти гарячим чаєм!
Дівчата з кімнати шоковано дивились то на несподіваного гостя, то на неї. А вона теж нічого не розуміла, тільки схлипувала, не в змозі щось сказати.
– Чого стоїте? –він уже стягував чобітки з її ніг.
Таня з Олею зняли пальто.
У цей час у двері хтось постукав і на порозі з’явилась Оксана – дівчина із сусідньої кімнати (перша модниця на курсі).
– Ну як? Правда, шикарно?
На ній був довгий білий мохеровий светр з модним коміром-хомутом.
Дівчата кинулись обмацувати її, а вона згадала свою обнову.
– Шубка, шубка…, пакет, – ледве простогнала, заплющила очі і провалилась в безодню.
Майже десять днів вона пролежала в ліжку. У неї було запалення легень. За цей час зажило й розбите коліно. Віктор (так звали хлопчину, що допоміг їй дібратися до гуртожитку того злощасного вечора) провідував її мало не щодня, забігав на декілька хвилин, запитував, як вона себе почуває, пригощав смачними карамельками, бажав їй швидкого одужання.
Він навчався на їхньому ж факультеті, був на курс старшим, проживав у своєї старенької тітоньки, тричі на тиждень ночами підпрацьовував на кондитерській фабриці.
Пакет із шубкою на зупинці він так і не знайшов. Лише значно пізніше вона розповіла йому про свою пригоду. Подругам так нічого, не сказала, хоча ті говорили, що під час хвороби уві сні вона часто викрикувала слово «шубка». Їй було соромно зізнатися, що вона так безглуздо втратила «мрію свого життя» і всі гроші, які влітку заробила в будівельному загоні.
Після того, як вона одужала, Віктор запросив її на прогулянку по місту. Гуляли вони, правда, недовго: він хвилювався, щоб вона, часом, не змерзла. Та за той короткий проміжок часу, що вони провели разом, зумів підкорити її: був приємним співрозмовником.
Понад три роки вона ходила з гуртожитку до інституту і назад, але не помічала ні тих незвичайних стародавніх будинків(не цікавилась, коли вони збудовані, хто у них жив), ні старезних дубів-велетнів, ні молоденьких ялинок, які нещодавно з’явились.
За годину вона отримала скільки цікавої інформації!
Дивувалась, звідки все це знає, адже немісцевий. У відповідь Віктор лише приємно посміхався.
Потім вони почали зустрічатися двічі на тиждень: гуляли по місту, ходили в кіно, в кафе. Разом пішли на інститутський Новорічний костюмований вечір для старшокурсників. Цей вечір згадує й до цього часу – вона, ніби Попелюшка, потрапила на справжнісінький бал. Невідомо звідки Віктор дістав для неї королеви (корона, оксамитова сукня зі шлейфом!), а сам одягнувся мушкетером, був галантним кавалером. Вони не пропустили жодного танцю, жодного конкурсу. Він познайомив її зі своїми друзями. Усі схвалювали його вибір, дарували їй компліменти. Усе було, як у казці.
Зима й весна збігли дуже швидко. Почалася сесія. Для Віктора вона була останньою, готувався до неї досить серйозно (адже від оцінок в додатку до диплома залежало його майбутнє: було одне вакантне місце у самій столицї, а претендентів на нього двоє – Віктор і його товариш Роман). Тепер бачились вони зрідка.
І ось її коханий отримав диплом. Звичайно, переможцем став він! Роман вітав свого друга, говорив, що доля завжди обирає кращих, що задоволений тим, що йому запропонували залишитись в інституті. Але вона відчувала нещирість його слів, а в очах помітила вогники заздрості і ненависті.
Потім вони поїхали в Крим. Уперше в житті вона побачила море. І назавжди закохалася в нього: того літа воно було тепле, ніжне. Вони ходили купатися не тільки вдень, а і вночі. Саме там, на березі моря, вона скуштувала солодкий заборонений плід кохання, стала жінкою, їй здавалося, що у неї виросли крила і вона потрапила до раю. Лежала на гарячому піску (він не встигав охолоджуватись навіть уночі) заплющивши очі, а сльози щастя омивали її обличчя.
– Переможці не плачуть, –ніжно прошепотів коханий, взяв на руки і поніс у воду. Теплі хвилі ласкаво пестили її розімліле, розніжене тіло, а він поцілунком прикривав її палаючі уста.
Десять днів (найщасливіших і найпрекрасніших у її житті) збігло неймовірно швидко. Віктор щодня дивував її: то екзотичними фруктами, то незвичайними подарунками. Усі кошти, що заробив за півроку на кондитерській фабриці, він витратив на цю поїздку.
Вони вирішили, що наступного року саме туг вони проведуть свій медовий місяць. А потім кожного літа приїжджатимуть сюди з дітками на відпочинок. (Мрії, мрії… скільки їх було, але, на жаль, рожевих, нездійснених).
Він працював, вона вчилася. З нетерпінням чекала його листів. Вони приходили щотижня, бажані, цікаві: розповідав про свою роботу, про Київ так, що їй здавалось, ніби вона присутня поруч зі своїм Віктором-переможцем. А слова кохання зігрівали душу, відгортали сум і печаль і допомали чекати зустрічі. (вона мала приїхати до нього на день народження через два місяці).
Не давав сумувати їй і двоюрідний брат Андрій. Того року, відслуживши в морфлоті, він вступив до технологічного інституту («Ох, Андрію, Андрію, краще б ти поїхав навчатися в якесь інше місто»).
Коли першого вересня він прийшов до неї у гуртожиток, дівчата з кімнати ахнули: вродливий, широкоплечий, міцної статури (справжнісінький Геркулес), вона не діставала головою до його плеча. Він запропонував їй стати його гідом: хотів якнайшвидше освоїтися в незнайомому місті.
Вона водила його в ті місця, де бувала з Віктором, розповідала те, що чула від нього. Андрій був задоволений. Він зустрічав її після занять, був частим гостем у її кімнаті. Дівчата залюбки годували його борщем, слухали цікаві розповіді про моряцьку службу.
Одного разу, коли вийшла з інституту, Андрій уже чекав на неї, він підійшов зненацька, підхопив на руки, покружляв, поставив на землю. Саме в цей момент вона побачила Романа. Вона хотіла привітатись з ним, але той удав, що не помітив її і швидко увійшов до приміщення.
Через декілька днів вона з братом ходила в кіно і там знову зустріла Романа, помахала йому рукою, підійшла, почала розпитувати, як його справи, хотіла познайомити з Андрієм, але він сказав, що його чекають і, єхидно усміхаючись, не попрощавшись, пішов.
Хотіла написати про цей випадок Вікторові у наступному листі, але так і не встигла. Через день на вихідні поїхала додому.
На вокзалі її зустрічав Андрій, обійняв, поцілував, ніби не бачились сто років (такий уже він уродився, і зараз, коли зустрічаються, любить брати її на руки, цілувати і примовляти: «Дитиночко, коли ж ти виростеш?» Він підхопив сумки, і вони пішли на трамвайну зупинку. Коли сіли у трамвай, вона глянула у вікно – їй здалося, що на зупинці стоїть…Віктор.
«Як же вона за ним скучила, що він являється не лише уві сні. Нічого, ще два тижні – і жадана зустріч. А завтра, завтра вона напише йому про свої видіння, ото кепкуватиме з неї».
Вони доїхали до зупинки, зійшли з трамвая, вона ледве не вступила в калюжу (напередодні йшов дощ), та брат вчасно підхопив її, як дитя, і переніс. Несподівано щось кольнуло в серце, всередині ніби щось обірвалось. Вона оглянулась: саме в такій калюжі «викупалась» її шубка, а там на лавочці вона її забула; але та втрата не варта того, що вона придбала – кохання. І в неї з’явилось відчуття, немов Віктор був десь зовсім близько.
Андрій погостював десь із годину, посмакував домашніми ласощами,
позабавляв дівчат кумедними історіями. Вона провела його до зупинки, він поцілував її, скочив у трамвай, а вона помахала йому рукою. У темряві на протилежному боці біля дерева їй знову показався знайомий силует.
Повернувшись до кімнати, вона відразу сіла писати листа коханому, але він так і не дійшов до адресата: уранці, коли вона йшла на заняття, вахтер передала ій непідписаний конверт. Відкрила, витягла шматок паперу і мало не зомліла. До болю знайомим почерком було написано: «Зраднице! Брехунко! Я все бачив. Історію про брата розкажеш іншому!»
На мить здалося, що стеля падає на голову, захотілось завити по-вовчому. Але швидко опанувала себе: «Переможці не плачуть», – і пішла до інституту.
Про те, що вона пережила, не хотілось згадувати. Почуття гордості не дозволило їй з’ясовувати стосунки: «Якщо він їй не вірить, вона не стане принижуватись перед ним своїми виправдовуваннями».
– Вікторіє Володимирівно, маєте десять хвилин. Сподіваюсь, Ви не підведете.
Піднялася зі стільця, пішла до свого кабінету, підійшла до дзеркала, поправила зачіску, підмалювала губи:: «Усе гаразд, Вікторіє. До роботи!» Тяжкі спогади опустились на дно її серця, вона посміхнулась і поспішила до конференцзали. Відчинила двері – мало не впала: поруч із шефом стояв ВІН – високий, гордий, статний (ПЕРЕМОЖЕЦЬ!)
–.Знайомтесь, Лагода Вікторія Володимирівна. Вона і буде Вашим помічником.
Віктор просвердлив поглядом, злегка посміхнувся, простягнув руку для привітання. За ввічливим заслоном відчула напруженість, а в його очах прочитала здивування і зверхність.
Він до болю стиснув її руку. Вона почувала себе беззахисним звірятком, що потрапило в лапи хижака. Нерви натягнулись, мов струна, а неприємне колюче відчуття, що з’явилось десь глибоко в шлунку, поступово росло, захоплювало кожну клітинку. «Будь проклятим!» – подумки облаяла його і ледь стрималась, щоб не наговорити дурниць. Та почуття власної гідності заставило гордо підняти голову і вступити в поєдинок поглядів.
– До роботи! – шеф лагідно підморгнув їй. Вона з великим полегшенням зітхнула: робота – це сенс її життя, за нею вона ховалась від своїх спогадів і болю. За сім років роботи зуміла стати заступником директора однієї з найпрестижніших фірм у місті.
Чотири дні напруженої роботи промайнуло швидко, майже до двадцятої години була зайнята: показувала гостеві документи, об’єкти. Потім водій відвозив її додому. Вона приймала душ, нашвидкуруч вечеряла, випивала снодійне (аби ніяких думок і почуттів) і засинала. А вранці будильник кликав її на роботу.
Працювала, мов робот, намагалась не дивитись Вікторові у вічі. Він також відводив очі вбік. Але коли погляди їхні зустрічалися, вона почувала себе мов метелик, що замість запашної квітки опинився на палаючій свічці.
Кожна клітина трепетала від ледь стримуваного гніву: «Товстошкірий, безсердечний, як ти міг!»
У п’ятницю вона відкрила очі раніше, аніж продзвенів будильник: «Усе, ще один день – і скінчаться її муки, більше вона не бачитиме його».
На роботі їй здавалось, що вечір ніколи не настане. Удень вийшли пообідати (щодня вони обідали о 13.00, у ресторані, що знаходився на протилежному боці вулиці). День був теплий, сонячний. Але тільки-но вони вийшли на вулицю, як на них несподівано упали важкі краплі дощу. Вона хотіла запропонувати повернутися назад і замовити обід в офіс, але не встигла. Несподівано Віктор підхопив її на руки і поніс через вулицю. Біля ресторану він не зупинився, а побіг далі до крамниці «Хутра». Заніс її до магазину, поставив на ноги, а сам підійшов до миловидної дівчини-продавця. Від хвилювання і здивування вона не могла вимовити і слова. Стояла ніби стовп.
Через кілька секунд дівчина принесла й подала Вікторові… білу хутряну шубку. Він підійшов, накинув шубку їй на плечі, став на коліно і вимовив: «Пробач, люба, пробач, кохана. Я не можу без тебе. Стань моєю дружиною».
М’яке хутро приємно огорнуло мокре тіло, а сльози струмочками потекли з очей. Віктор піднявся з колін. знову узяв її на рук, міцно притиснув до себе, покривав поцілунками її обличчя і шепотів: «Переможці не плачуть».