НЕ ЗРІКАЮТЬСЯ, КОХАЮЧИ

НЕ ЗРІКАЮТЬСЯ, КОХАЮЧИ
– Мені важко говорити про це. І я не хочу, щоб ти погано думала про свого батька… Кожен в молодості робить помилки. Ігор – це син батька (а не дяді Васі!) і тьоті Наді. Вони усі троє разом навчалися, дружили, і я знаю, що тьотя Надя подобалася татові, навіть відповідала взаємністю, але чомусь вийшла заміж за іншого. Ти ж глянь, як вони схожі. І не міг же рідний батько зректися сина, коли не стало матері: от дядя Вася залишив його, а наш тато привіз хлопчика додому. Хоч він і мовчить, але й так все зрозуміло.
– Що ти таке говориш, мамо, отямся!- очі налилися кров’ю і слізьми. -Ти все видумала, бо не хочеш, щоб я виходила заміж за Ігоря!
– Невже ти думаєш, що я здатна на таке. Я кохаю твого тата і Ігоря люблю, люблю, як рідного сина. І якби він не твій брат, то кращого зятя я б і не бажала.
– Це неправда! Неправда! Цього бути не може!
– Але, на жаль, це так, дівчинко моя! І ти, як медичний працівник, повинна знати, що статеві стосунки з родичами дають негативний результат: діти народжуються каліками. Інцест – це ділити постіль з братом. Та, сподіваюсь, до цього не дійшло.
– Мамо, замовкни. Дай мені спокій! Я не хочу слухати тебе!
– Розумію, серденько, тобі тяжко. Але повір: ви переживете все це; це просто дитяча закоханість. Ти та Ігор – ви будете щасливі, обов’язково. У кожного з вас буде своя чудова сім’я. Звичайно, буде боляче, але що поробиш -таке життя. А щоб тобі було легше, я вранці відвезу тебе до бабусі. Усім скажемо, що вона захворіла. А через два тижні ми приїдемо копати картоплю. А там – тобі на роботу, а Ігор поїде на навчання. За турботами буде легше. Усе буде гаразд: час – хороший лікар.
Але донька вже не слухала її, вона впала на ліжко і гірко заридала.
– Поплач, доню, поплач, стане легше, – мати пішла до дверей і зачинила їх з того боку на ключ.
«Це неправда! Неправда!»- серце Ірини розривалося на шматки. Та враз із темряви виринули дві пари очей – очі батька і… очі Ігоря. Вони були як дві краплі води. «Господи, як же вона цього не помічала раніше. Так, мама не може обманювати її. І чому, чому це трапилося саме зі мною?» – думки вихором кружляли в голові, їй не хотілося жити. «От якби зараз вмерти – і все само по собі розв’язалося б», – подумала вона і закрила очі. І вмить сон здолав стомлену душу і тіло.
Ігор крутився в ліжку, не міг заснути, він чув голоси в Іриній кімнаті, чув, як плакала дівчина. Не міг дочекатися, коли вийде мама. Коли усе стихло, він навшпиньках підійшов до дверей: «Іринко, Іринко!»- тихо покликав, узявся за ручку дверей, посмикав, але вони були зачинені (дивно, у їхньому домі ніхто ніколи не замикався). Він ще сильніше посмикав, потім тихенько постукав. Із кімнати ніхто йому не відповів. Він повернувся, ліг: «Завтра вранці я поговорю з батьком, він зрозуміє мене – і все буде добре».
Коли він прокинувся, надворі був уже день. Певно, він іще б спав, якби не Сергійко: «Ну ти й сонько, усі уже давно повставали, тато поїхав у відрядження, мама з Іринкою – до бабусі (та захворіла), а ти маєш мене доглядати. Уставай, підемо купатися», – він стягнув з Ігоря ковдру.

Перші два дні у бабусі Іра не знала, куди себе подіти. Обличчя Ігоря переслідувало її: його відкрита посмішка, його русяве волосся, рівні брови над живими синіми очима, так схожими на… батьківські. На батьківські. Як вона могла раніше цього не помічати. Думки гнітили її, вона майже нічого не їла, вранці йшла до річки, сиділа на березі під вербами, вдивлялася в чисту поверхню, і її думки пливли за водою . Бабуся їй недокучала (либонь, мама розповіла їй про все).
– А що це ти там видивляєшся, – почула за спиною, – либонь, золоту рибку викликаєш?
Це був Костя, бабусин сусід, добрий, веселий хлопець – друг дитинства. Коли вона приїздила на канікули, то він у бабусі днював і ночував. З ним було весело: він знав сотні чудернацьких історій, умів дотепно їх розказувати.
У дитинстві, коли вона просила, щоб він розповів ще щось цікаве, говорив: «От вийдеш за мене заміж – я тобі все життя буду байки й анекдоти розповідати».
Він був на три роки за неї старшим, закінчив технікум, і вже третій рік працював на Півночі. Це приїхав у відпустку.
– Як твої справи? Уже скінчила свою науку? (він був у курсі усіх подій: бабуся інформувала). І що маєш роботи? А чи не хотіла б зі мною в Сургут? Там робота знайдеться. І світу побачиш, і людей.
Костя говорив далі, але вона його вже не чула. За думку ,,поїхати в Сургут» вона вхопилася, як за рятівний круг.
Костя, здається, жив у них: вона відкривала очі, а він уже допомагав бабусі чистити картоплю, готувати сніданок і цілий день проводив з нею.
За тиждень Ірина почала усвідомлювати, що втрата Ігоря – не означає, що закінчується життя, що воно досить різнобарвне й цікаве, незважаючи, що душа розривалася на шматки.
– Славний цей Костик: роботящий, тямущий, а серце ж яке добре, от якійсь дівці повезе, – мало не щодня повторювала бабуся.
І справді, Костик був цікавим співрозмовником, руки мав золоті. Та й зовні був досить симпатичним. Він відчував, що їй тяжко, тому намагався відволікти її від думок. А одного разу, коли помітив сльози на її очах, несподівано сказав:
– Хто б він не був той юнак, йому несказанно повезло. Така дівчина, як ти, Іро, – це скарб. Думай: маєш три дні.
«Так, три дні. Костя їде у п’ятницю, а батьки з Ігорем приїжджають у суботу. Ні, вона не готова до зустрічі з Ігорем. Що вона йому скаже, як пояснить, що вони не можуть бути разом (адже мама просила не травмувати ще й його)?»
До ранку вона не зімкнула очей. А коли прийшов Костик, зустріла його несподіваною новиною:
– То як, готовий взяти мене з собою підкорювати Північ?
Очі хлопця розширились, і в них можна було прочитати здивування, радість і острах.
– Поки не передумала, поїхали за квитками, – він ухопив дівчину за руку і потягнув з хати. Вони взяли батькову машину і поїхали в місто за квитками (добре, що мала паспорт з собою).

– Вставай, сплюх, вставай. Я їсти хочу й купатися! -Сергійко не відставав.
– Де Іра? Що ти сказав? -спросоння Ігор не міг нічого зрозуміти.
– Я ж тобі вже казав, що вони поїхали до бабусі.
– А чому ж мені нічого не сказали?
– Бо поїхали вони дуже рано, коли ти хропів. Вставай, пішли купатися.
Ігор швидко піднявся, узяв телефон, набрав номер, і раптом почув, як в Іриній кімнаті пролунав дзвінок.
«Певно, дуже поспішали, що й телефон забула». Ігор набрав бабусин номер, та в трубці почулося: «Ваш абонент знаходиться поза зоною, передзвоніть, будь ласка, пізніше».
Він ледве дочекався вечора. Приїхала мама, сказала, що у бабусі був серцевий напад, але їй уже значно краще, і ліпше, коли Іра буде з нею. Ще повідомила, що у бабусі зламався телефон, вона привезла його з собою, щоб віддати в ремонт. А не дай Бог бабці стане гірше – Костик (він зараз вдома), повідомить їй.
«Ох, цей Костик», – Ігор знав його давно, мав дружні стосунки: коли приїздив до бабусі, ходив з ним рибалити, по гриби. Він йому подобався.
Але, коли подорослішали, став відчувати у ньому суперника: бачив, як закоханими очима дивився той на Іру. І сьогодні, коли мама згадала його ім’я, в серце, немов змія, невідомо звідки і чому заповзла ненависть, до хлопця.
– Ігоре, до тьоті Олі, нашої куми, завтра приїздить з Нижньовартівська племінниця, (та ти повинен пам’ятати Настю, вона ж у нас часто бувала. Шкода, що Іринки немає). Але тьоті Олі, на жаль, не дали відпустку. А дівчинка хотіла б позагоряти, покупатись, то б не міг їй стати, так би мовити, гідом. І Сергійко буде радий. Він же у нас мріє бути моряком, то хоч накупається.
«Добре, що приїхала Настя, то хоч час швидше йде», – думав Ігор і рахував дні до зустрічі з коханою.
У п’ятницю, напередодні поїздки до бабусі, з відрядження повернувся батько.
Вони повечеряли, як завжди, коли збиралися всі разом, в їдальні. Ігор дивився на порожній стілець Іринки, і серце зжималося від болю і радості. Він так заскучив за нею, але завтра вони зустрінуться.
Вийшли з батьком перекурити.
– Тату, – слова застрягли в горлі, він не знав, як почати розмову.
– Що, синку, проблеми. Викладай: чим зможу – допоможу.
– Тату, я кохаю Іру. І ми маємо намір наступного року одружитися.
Обличчя батька засяяло, він міцно притиснув Ігоря до грудей.
– Порадував ти мене, синок. Про кращого зятя я й не мріяв. От завтра поїдемо до бабусі й засватаємо нашу дівоньку. Мамі про це теж нічого не скажемо. Здивуємо наших дівчаток.
Але коли вони приїхали, то сюрприз чекав їх: Іра поїхала в Сургут разом з Костиком. Батькам вона залишила записку: «Хочу розпочати доросле життя самостійно. Дякую Вам, за все. Сподіваюсь, що Ви мене зрозумієте. Цілую. Не ображайтесь. Надішліть документи».
Мама заплакала і чомусь перехрестилась. Батько курив цигарку за цигаркою, а потім взяв лопату і пішов копати картоплю. А ввечері, коли прийшли з города, бабуся дала йому лист. «Любий мій! Я не зрікаюся тебе. Але повір: так буде краще для нас обох. Ми не можемо бути разом».
Він нічого не розумів: «Чому вона поїхала? Певно, я образив її?»
Він проклинав ту мить, коли інстинкт заволодів ним. Як би він хотів, щоб тієї ночі не було в їхньому житті. Але час назад не повернеш.
– Синку, не картай себе. Ти ні в чому не винен. Так потрібно долі. І все, що не робиться – робиться на краще. Ми всі сумуватимемо за Ірусею. Ходімо вечеряти, – мама взяла його під руку і повела в хату.

Костя мав кімнату в гуртожитку. Там вони й жили. Вона спала на дивані, а він – на розкладачці. Ірина бачила, якими жадібними очима дивився на неї хлопець. Але він нічого не просив і не вимагав, чекав слушного моменту.
Першого дня він повів її по магазинах. Купив теплий одяг, дублянку, чобітки. Їй було дуже незручно, але Костик підсміювався: « Хочеш у своїй штормівці задубіти? Це тобі Північ. А гроші заробиш – віддаси».
Більше місяця, доки мама не прислала диплом медсестри, вона сиділа вдома.
На вулицю виходила зрідка:усе не могла звикнути до нових кліматичних умов. Холод не давав можливості довго гуляти. Ходила до магазину, купувала продукти, варила смачні обіди, в’язала теплі шкарпетки, светр, чекала Костю. Він повертався з роботи пізно, вечеряв, веселив її різними історіями. На самоті вона думала про Ігоря і навіть уявляла, що подає вечерю не Костику, а йому.
Раз у два тижні вона дзвонила додому. Мама говорила, що в них все гаразд, що всі за нею сумують. Про Ігоря не згадували
Коли прийшли документи, Костя повів її у лікарню, що знаходилася на сусідній вулиці. Там вона (завдяки йому) влаштувалася на роботу у хірургічне відділення.
Увечері, після першого робочого дня, Костик подарував їй вечірню сукню і запросив до ресторану:
– Таку подію слід відсвяткувати!
Коли подали їжу, у неї раптом закружилась голова і її знудидо. Вона не змогла нічого з’їсти.
– Це, напевно, від перехвилювання, – заспокоював хлопець.
Але на ранок усе повторилося знову, на роботі вона також блювала.
– Голубонько, а ти часом не вагітна? – запитала санітарочка тьотя Маня.
«Вагітна? Цього не може бути. Але ж… зараз листопад. Як же це вона не слідкувала за собою. Удома вона вела свій жіночий календар, а тут зовсім про це забула. Господи! Останні червоні числа були в кінці липня, коли вона складала державні іспити. У неї буде дитина – дитина Ігоря».
«Є причина, через яку брати і сестри не можуть одружуватися – інцест. Діти від таких шлюбів народжуються неповноцінними або каліками», – їй одночасно вчувався голос викладача і матері».
Вона ледве дочекалася кінця робочого дня. Прийшла додому, сіла на дивані, гірко заплакала.
– Є хто вдома? -кімнату осяяло світло. На порозі стояв Костя. – Що стомилася?
– Я…я вагітна, – прошепотіла Ірина.
У кімнаті на деякий час запанувала тиша.
– Значить, нам потрібна квартира. Не слід малюку розпочинати життя в гуртожитку.
Ірина не знала, що й сказати, і знову сльози струмочками потекли з очей.
Костя прижав її до себе. Його губи вп’ялися в її, і вона ніби провалилася в безодню.
«Ти ж обіцяла чекати Ігоря!» -кричало її серце. – «Так. Але ж я не знала, що він мій брат. І я не можу бути його дружиною. Це гріх!» -розум суперечив йому.
– І хто ж батько? -вона ніби пробудилася від сну.
– Ігор. – і дівчина розповіла історію про названого брата.
– Бідна, що тобі довелося пережити. Не хвилюйся у нашої дитини буде батько, який любитиме її так, як він любить тебе. Ти така прекрасна. -і Костя ніжно обійняв її.
Їй було добре з ним. Їй подобалося, як він до неї ставиться. Та незважаючи на його доброту і турботу, вона його не кохала. Він не був Ігорем. Ігор для неї був усім – Ігор і дитя, яке вона носила під серцем.
«Боже милостивий! – молила вона щоночі, зроби так, щоб дитя не страждало. Не карай його за гріхи наші, що сталися через невідання».
На Новий рік вона надіслала батькам вітальну листівку, яка закінчувалась словами: «Ми одружились. Маємо двокімнатну квартиру. Чекайте онуків. Іра, Костя».
Листівка надійшла тоді, коли Ігор приїхав додому (це був перший його приїзд після того, як поїхав на навчання). ЇЇ вніс Сергійко і голосно прочитав. Ігор зблід, ухопився за ручку крісла, аби не впасти. Вранці він зібрав свої речі і поїхав, хоч мав бути вдома тиждень.
У травні Ірина народила дівчинку. Лікарі сказали, що та цілком здорова. І нарешті вона позбулася нічних жахів і переживань. Вийти заміж за Костю обіцяла, коли Інночці буде рік (хоча батькам і написала про своє лжеодруження, вона все побоювалася, аби дитя не було калікою, і вони не стали тягарем для Кості).
Про народження дитини батьків повідомила майже через три місяці.
Батько взяв відпустку і поїхав провідати породіллю. Він усе ніяк не міг зрозуміти, чому Іра поїхала. І взагалі він страшенно сумував за дочкою. Бачив, що і дружина важко переносила розлуку.
– Правда, вона красуня, тату? -обличчя Ірини сяяло щастям і святістю, вона протягнула батькові щойно викупане дитя.
– Красуня, – він узяв онуку на руки і мало не зомлів: світле мокре волоссячко спадало на лоб, блакитні очі увібрали в себе бездонність неба. Ця дитинка була точною копією хлопчика, якого він багато років тому привіз додому.
– А скільки їй?
-.Три місяці. Тільки благаю: скажи мамі, що вона нещодавно народилась.
– Я нічого не скажу твоїй мамі. Тільки ти пиши і дзвони нам частіше. Ми всі любимо тебе.
Коли він повернувся додому, його чекала страшна звістка: Костя загинув: після того, як посадив його на потяг, він потрапив в автокатастрофу.
– Це ти, ти у всьому винна! -накинувся на дружину, щойно вона повідомила лиху новину. – Це ти, ти зробила нашу дититну нещасною. Зізнавайся, чому ти розлучила Ігоря з Ірою? Через тебе ми втратили відразу двох дітей і онуку.
Дружина дивилася на нього широкорозплющеними очима: таким збудженим чоловіка вона ще не бачила.
– Заспокойся, любий. Але ж причина у тобі: Ігор же – твій син.
– І як ти до цього додумалася? 20 років я жив із жінкою, що мені не довіряла. Так, я кохав Надю, але вона обрала Василя. І я шкодую, що Ігор не мій син. Він міг би бути ним, але ти…ти все так безглуздо зруйнувала. Ти украла щастя у наших дітей, -ураз він закрив очі і упав на підлогу.
У лікарняній палаті біля ліжка хворого сиділа жінка, стомлена, виснажена. Здавалось, вона дрімала.
Двері тихенько відчинилися, і в кімнату увійшла молода жіночка в траурному одязі і з дитям на руках.
– Доню! Донечко, що ж я наробила, – мати піднялася зі стільця і кинулася з обіймами до Ірини, але враз зупинилася, погляд її був спрямований на двері.
Іра повернулася: у дверях стояли Сергійко та… Ігор.
– Діточки! Пробачте мені! – скрикнула мама і впала навколішки. Іра з Ігорем кинулися її підіймати. Руки їх зіткнулися, погляди перехрестилися, у них можна було прочитати: «КОХАЮ!» Інночка заплакала.
– Дивіться! Дивіться! -голосно вигукнув Сергій. -Тато очі відкрив!