НЕ ДАЙ МЕНІ, ДОЛЕ, ДІТЕЙ ПЕРЕЖИТИ

НЕ ДАЙ МЕНІ, ДОЛЕ, ДІТЕЙ ПЕРЕЖИТИ
– Мамо, глянь, он якась баба до сусідів прийшла. Упала навколішки перед ворітьми і плаче. А дядько Петро спустив Цезаря з цепу, і той стрибає на паркан і гавкає на неї. Он глянь, глянь! – Настуся аж заходилася від сміху.
– Це ж баба Валя. Знову прийшла, сердешна. Не можна, донечко, сміятися з людського горя – гріх це. Ходімо краще заберемо її.
– Куди?
– До нас, Настусю. Бачиш, уже сутеніє, не буде ж бабця під тином ночувати. А завтра вранці буду їхати на роботу, то завезу її в притулок.
– У який притулок?
– Ой дитинко, краще не знати таких притулків, Ходімо, хай і Цезар вгамується, бо від його гавкоту у вухах позакладало.
Вони пішли на вулицю, підійшли до старенької жіночки, що стояла навколішки біля сусідових воріт.
– Валентино Степанівно, вставайте, голубонько, ходімо. Ніч уже надворі і холодно, а Ви ж тільки в кофтинці, змерзнете.
Але старенька ніби не чула, вона щось шепотіла, а очі були опущені додолу.
– Уставайте, Степанівно.
Бабуся відкрила очі.
– Хто це? Голос ніби знайомий, а не пізнаю.
– Це я – Люба.
– Люба?
– Люба, сусідка Ваша… колишня.
– А, Любонька – Маріїна дочка.
– Так, так. Уставайте, – Люба взяла бабцю попід руки і почала підіймати.
Надворі вже зовсім смеркло.
– Ходімо, Степанівно, до нас, повечеряємо, поговоримо.
– Яка ж ти добра, Любцю, – і старенька аж зайшлася від плачу.
Люба тримала її попід руку і вела до свого двору, а та все плакала. Раптом зупинилася:
– А сумка? Де моя сумка?
– Не хвилюйтесь, бабо Валю, ось вона, – Настя подала їй сумку.
Зайшли до хати. Жінка перестала плакати.
– А у вас усе змінилося, не так, як було при покійних Іванові й Марії. Мама твоя, царство їй небесне, славна господиня була. Любила всілякими дрібничками хату прикрашати. Мабуть, ти в неї вдалася. І тоді гарно було, а зараз ще краще.
– Мийте, Валентино Степанівно, руки та будемо вечеряти.
– Ні, дитино, я, либонь, піду.
– Куди? Ніч надворі. Куди підете? Та й нам веселіше буде. Наш тато на заробітках, а ми увесь час удвох. Ми раді, як до нас хтось у гості приходить. Правда, Настусю?
– Так, бабуню. Лишайтеся.
– Дякую тобі, маленька. Дякую. Дай Бог, дитинко, щоб такою доброю була завжди. Бо діти – вони всі спочатку ангели, а потім…
– Заведи, Настуне, бабцю Валю до ванни, а я на стіл накриватиму.
Повечеряли. Дівчинка пішла у свою кімнату, лягла в ліжко, але не спала, а прислухалася до розмови мами і бабці Валі.
– Скажи, дитино, чого воно так у цьому світі: он твої батьки молодші за мене, а Господь забрав їх так рано і майже разом. А я прошусь-прошусь до свого Василя, а Всевишній ніби й не чує. А зробити собі щось – гріха боюся. Але хіба я живу? Певно, скінчилося моє життя того дня, як не стало мого Васі.
Який добрий, роботящий він був у мене. Приїхали сюди на будівництво, познайомилися, покохали одне одного. Побралися. У нього чемодан, у мене вузлик з одягом. Усе наше багатство. Але які ми були щасливі! Жили кілька років по времянках. А потім (Вася вже на шахті працював) придбали землю, почали будуватися. Спочатку літню кухню збудували, велику (у людей хати такі), а потім – і будинок, найбільший і найкращий на всю вулицю: двопоперховий, на два входи. «Будинок буде дітям, а ми житимемо у літній кухні. Усім місця вистачить. От виростуть наші ластів’ята, одружимо їх. Вони нам онуків приведуть. Будемо їх няньчити, а не виглядати з чужих країв. Житимемо усі разом дружною родиною», – говорив покійний. Дітей любив. Вони ж у нас пізні: і Дмитрик, і Світланка. Для них старався.
Здавалося, тільки жити по-справжньому почали, дім обставили, діти підросли, стали помічниками, тільки б жити та радіти. Але пішов одного разу мій Вася на роботу і не повернувся: привалило у шахті. От з того часу все й почалося.
Дмитрик мій підлітком тоді був, йому саме чоловіча порада треба була, батьківське плече, а може, й тверда рука. А я…я намагалася бути за батька й матір, дарувала йому свою безмежну любов (сама ж рано лишилася сиротою), яку він… не оцінив. Став на слизьку стежку; украв з товаришами магнітофон, мопед.
Балував його Вася, купував усе, що хотів син. А коли не стало батька, не змогла вдовольнити синових забаганок.
Начальницькі синки відкупилися, а мій потрапив до колонії. Ледве не збожеволіла від горя й сорому. Але не зреклася сина. Хіба ж можна – моя плоть, моя кровиночка. Щодня писала листи, надсилала передачі, їздила на побачення. Вірила: два роки збіжать швидко, Дмитрик усвідомить свою помилку, повернеться – і заживемо дружно й щасливо, матимемо господаря в обійсті.
Світланка ж була світлим промінчиком у житті: і вчилася добре, і допомагала по господарству. А які вірші вона мені подарувала на Восьме березня, ще коли вчилася в п’ятому класі. Тоді на шкільному вечорі вона усіх розчулила. А я плакала від гордості за свою дівчинку. Вони ось тут, завжди зі мною, – баба Валя відкрила свою стареньку пошарпану сумку, яку тримала в руках, мов дорогоцінний скарб, і почала в ній щось шукати.
Вона витягла стареньку листівку, поцілувала, міцно притиснула до грудей.
– Ось, послухай, Любо, – губи її затряслися, очі наповнилися слізьми:
Мамо, матусенько, ненько,
Люба, кохана, рідненька!
Ластівко наша крилата,
Ти в нас за маму й за тата.
Тяжко тобі одній, знаю,
Але тобі обіцяю:
Горя не знатимеш ти.
Я захищу від біди.
Висушу всі твої сльози,
Мила моя і хороша.
Вибач нам наші провини,
Матінко наша, єдина!
І хіба могла я тоді подумати, що все так обернеться?
Діждалися ми з Світланкою Дмитрика. Правда, повернувся якийсь злісний, сердитий на ввесь світ. Недовго нас тішив, подався на Північ, на заробітки.
І п’ять років ні слуху ні духу не було. Серце рвалося на шматки. Гоїла його роботою: працювала і оператором на ТЕЦі, і двірничкою, а іноді й сторожем підробляла.
Збирала гроші на навчання Світланки, намагалась, щоб моя дівчинка не була обділеною.
Вона з медаллю школу закінчила. І на випускному вечорі була схожа на принцесу: гарна така. Найкраща! Саме їй доручили сказати слова подяки батькам. Я слухала її, умивалася слізьми радості і щастя:
Найсвятіше на землі – це МАМА,
Саме нам вона дала життя,
І сьогодні нас благословяє
У великий світ, у майбуття
Тож спасибі Вам, рідні мами,
Що і нині Ви тут із нами!
Порадувала доня мене: вступила до медінституту. «Буду кардіологом. Зроблю все, щоб серце твоє не боліло».
А серце тоді вже не лише боліло, обливалося кров’ю, йому тісно було в грудях: об’явився Дмитрик, із «місць не стіль віддалених». Знову прокрався та ще й когось побив.
Поїхала провідати – і не впізнала свою дитину, мов загнаний звір, оскалений, жорстокий. Але зраділа, неймовірно зраділа: живий. Чого тільки за роки мовчання не передумала.
Отак і жила, раділа за дочку, хвилювалась за сина. Щонеділі ходила до церкви, благала Всевишнього, аби послав моїм дітям здоров’я, щастя, долю і поставив на путь праведну. І працювала, працювала не покладаючи рук. Складала копієчку до копієчки – дітям. Чекала їх. Передчасно старіла. Бо старіють батьки не стільки від праці і втоми, скільки від сердечних хвилювань, прикростей і кривд. Недобре слово дитини – подряпина на серці , а негідний вчинок – то вже шрам на душі на все життя.
Світланка приїздила щомісяця. Ці два дні, коли вона було вдома, були для мене святом. Не могла натішитися своєю дитиною: розумна, вродлива. Від’їжджала – і великий будинок перетворювався на суцільну пустку. Знову ішла жити в літню кухню, і знову жила надіями й очікуванням.
Донечка стала лікарем. Вийшла заміж. Лишилася в Києві.
Додому стала навідуватися раз у півроку. Я вила вовком від туги й самотності. Але не нарікала, розуміла: таке життя. Батьки мають виростити свою дитя і відпустити у широкий світ.
Аж от повернувся додому й синочок. Близькі й знайомі цуралися його, а я раділа і дякувала Богові, що повернув мені дитину. Спочатку було все так добре. За ці роки у господі не вистачало чоловічих рук. От він почав хазяйнувати: полагодив паркан, відремонтував полиці в погрібі, підсобляв на городі, виконував всю чоловічу роботу.
Серце моє вгамувалося, але ненадовго. На роботу Дмитрика не брали ніде, тавро злодія й бандита міцно приліпилось до нього. І знову крива стежка поманила його: оковита стала його подругою. А ти ж знаєш, як кажуть, Любонько: «Де чарка – там сварка», «Де горілка – там і бійка». І це правда. Гірка правда. Завелися якісь непутьові дружки. Цілу ніч десь пропадав з ними, а вдень відсипався. Іноді не приходив по декілька днів. Або навпаки наводив повен дім якихось жінок, чоловіків. Пили, кричали, лаялись, билися. Перетворили будинок на якийсь занедбаний бордель.
Як нікого не було, приходила, прибирала. Помітила в домі чужі речі, намагалася урятувати свого хлопчика. Просила, благала – не слухав.
Підняв на мене руку, заборонив навіть заходити на його половину.
Потім його не було десь із тиждень. Хотіла вже йти подавати в розшук. Аж уночі хтось жбурнув цеглину у вікно. Вийшла надвір поглянути, а перед порогом… лежить мій Дмитрик. Увесь закривавлений, голова пробита. Ще теплий був. Але «швидка» тільки констатувала смерть.
Думала: не виживу. Забрала Світланка до Києва, у своїй клініці лікувала. Очухалася, приїхала додому, але сили й здоров’я покинули мене, не могла ні города обробити, ні в хаті прибрати. Навіть їсти зварити іноді не вистачало сил.
Правду кажуть: найтяжче – втрачати дітей. Я так боялася цього. Колись читала:
Не дай мені, доле, дітей пережити,
Не дай мені, доле, дітей хоронити,
Бо це ж бо найбільша в житті утрата,
Без діток – нічого й життя не варте.
Це дійсно так. Не стало синочка – і разом з ним умерла й якась половина в мені. Тяжко було ховати чоловіка, але дитину… Нехай він і непутящий був, але ж моя дитина. Либонь, доля така йому судилася.
Від горя була б збожеволіла. Батьки твої, царство їм небесне, приходили вечорами, розважали бесідами, Марія їсти приносила. А тоді викликали Світланку.
Приїхали вони з Анатолієм (доччин чоловік), забрали до себе. Там потроху душа стала відтаювати, рана на серці заживати: онучка Катруся лікувала її.
Жили у двокімнатній квартирі. Тісно, але якось мирилися два роки.
Потім вирішили продати наш будинок. Так і зробили, бо стояли такі хороми, занепадали. Даремно старався мій покійничок. Не став наш дім Ангелом-Охоронцем сімейного затишку. Не поселилися в ньому діти й онуки. І я навіть не їздила прощатися з ним – не змогла. Підписала документи, доручила все доньці. Продали дуже вдало. А квартиру, з доплатою, обміняли на більшу – трьохкімнатну. Виділили мені свій куточок. Пенсію свою віддавала дітям. Їсти готувала, в квартирі прибирала, коли мала сили, бо частенько нездужала.
Катруся підросла, дівкою стала. І я стала зайвою. Одного разу почула, як онука нарікала Світланці: «Нікого не можна в дім привести, ні до мене, ні до вас друзі не приходять. А коли у нас останній раз гості були? Коли? А куди я приведу свого хлопця? Сюди?! Щоб почув, як стогне та хропе моя баба?» –
«Дитино, хіба ж так можна?» – «Скажи, а так, як ми живемо, це можна? Навіщо мене народили, щоб я так страждала?» – онука бахнула дверима і побігла східцями.
Я мало не зомліла: «Господи, а вона ж права. За роки, що прожила з ними, до них майже ніхто не приходив. Ще коли Катя була мала, забігали дівчатка. А тепер стидається онука навіть за стіл сідати зі мною». Я не знала, що робити. Пішла на кухню, Світланка моя сиділа й плакала.
– Доню, то, може, віддайте мене в будинок пристарілих.
– Що Ви таке кажете, мамо? Не слухайте її, молода ще, не тямить, що говорить. Вгамується. Усе буде добре. Головне – Ви не хвилюйтесь.
Не вгамувалося. Катруся почала зникати з дому. Зв’язалася з якоюсь сумнівною компанією. Зовсім змінилася наша дівчинка, стала якась нервова, школу пропускала. Коли з’являлася, істерично кричала: «Це все через тебе, стара карга. Ти в усьому винна. Не було б тебе – до мене б приходили друзі, і я б не зникала з дому!»
І я благала доньку й зятя, щоб віддали мене в притулок. Мені байдуже, де віка доживати, а Катрусі хай би було добре. Але відповідь була категоричною: «Ні!»
І чому я сама не пішла з дому. Може б цієї біди й не сталося…
Не було нашої Катрусі десь із місяць. Усі ми потерпали: я, Анатолій, а найбільше, звісно, Світланка – мати ж. Потім подзвонив якийсь хлопчина, сказав, що Катя в лікарні. У неї було, як ото,… передозування. Виявилось, що вона… наркоманка. Її виходили, а от Світланку, голубоньку, донечку, квіточку мою, не врятували: у кардіолога зупинилося серце.
А я, я лишилася от. Тільки навіщо? Чому Господь не забирає до себе? Разом із Світланкою вмерла й друга моя половина. Чому ж так складається в житті: адже діти мають хоронити дітей, а не навпаки?
Добре, що зять послухав мене: поховали мою донечку, мій світлий промінчик біля батька й брата. Там ще й для мене місце є. А Катруся й на похороні не була, знову десь віється.
Бідний Анатолій. Як йому там? Мене ж відпустив у будинок пристарілих. Пропонував якийсь гарний, під Києвом. А я ж попросилася сюди, щоб бути поруч зі своїми.
Це ж недалечко, всього дванадцять кілометрів. Я б кожногодня їздила. Так не пускають. А сьогодні, сьогодні, цей день, коли побралися ми зі своїм Василем. Був би живим, святкували б золоте весілля.
Отож провідала його й дітей своїх, вирішила попрощатися і з будиночком своїм, бо чує моє серце, що більше не приїду. Здається, нарешті кличе мене Всевишній.
– Не кажіть так, Степанівно. Ми ще зустрінемось із Вами. А зараз ходімо вже спати.
– Настусю, ти спиш, зіронько моя? – Люба поправила ковдру, що трохи сповзла на підлогу, перехрестила свою дівчинку й прошепотіла: «Не дай мені, доле, дітей пережити».