А ДОЛЯ ВИЯВИЛАСЯ БУМЕРАНГОМ

– Через тебе, через тебе! І де ти взялася на нашу голову? – іскри аж сипалися з очей Галини Іванівни.
Вона встала з-за столу, подякувала за вечерю і, мов тінь, побрела у так звану «свою» кімнату. Сергій запитав, що трапилось, зіслалась на головний біль, закрила двері і лягла у ліжко.
Вона не плакала, довго лежала з розплющеними очима і дивилась у темну стелю. ЇЇ охопила повна апатія, здавалось, час зупинився, хотілося лише одного: щоб ніколи не наступив ранок.
Сон зробив-таки свою справу, і уві сні вона була щасливою: їй снилася рідна гуртожитська кімната і…мама, молода, гарна й весела. Вони пили чай, розмовляли, потім вона приміряла… весільну сукню. Коли зняла, мама поклала її в пакет і сказала: «Цю я заберу собі, а ти сама собі поший, умієш же», – і зникла.
Уранці вона лежала в ліжку, аж доки Сергій не зайшов до кімнати і не сказав:
– Уставай, уже давно пора обідати, а не снідать. Як твоя голова?
– Усе гаразд. Ніби не болить.
– Отож вставай, поїмо й підемо в місто, будемо шукати роботу. Правда, мама сказала, що запитає в банку. Але ж пора уже бути самостійним.
– А може, я буду вдома.
– Ніяких вдома. Ти, мабуть, як мене не було, й на вулицю не виходила.
Коли вони вийшли надвір, їй захотілось хоч здалеку подивитися на своє старе помешкання. А як підійшли до будинку, побачила, що там кипить робота: міняють вікна, двері. Серце зжалося, вона стиснула Сергієву руку й хотіла йти. Раптом почула: «Олю, зачекай! Тут тобі лист, тижнів зо два, як прийшов!» – тьотя Таня (комендант гуртожитку) саме виносила сміття.
«Це від мамочки. Недарма вона мені снилася», – і вона стрімголов помчала в під’їзд за тіткою.
– Як ти, дівчинко? Бач, що поробили нові хазяї. Добре, що взяли хоч прибиральницею. Мені ще два роки до пенсії. Де ж той лист? Ага, ось він, -дістала з шухляди зім’ятий конверт. – Знайшла його біля смітника. Усе викидають. Мабуть, від Валі. Як вона там? Така ж добра, людяна. Через свою довірливість і постраждала. Але вір, що все буде добре, мають же оті прокурори розібратися: вона ж ні в чому не винна. Передавай привіт. Нехай Бог вам допомагає.
Так, це був перший і останній лист від мами: «Донечко моя, ластівочко моя! Пробач мене, пробач! Як ти там? Де ти там, крихітко? Як я боялася, щоб ти не стала сиротою, не зазнала інтернатської долі. Знаю: ти мріяла бути перекладачем, але благаю тебе: забери документи зі школи і йди навчатися в училище на швачку. Матимеш і дах над головою, і стипендію. Повір: це значно краще, ніж жити рік в інтернаті. А кравчиня з тебе буде непогана (ти ж у мене така розумничка!). Можливо, переплюнеш колись і самого Версаччі.
Сумую за тобою. День і ніч молю Бога про нашу зустріч.
За мене не хвилюйся. Не так тут уже і страшно. Обіцяють, що через півроку переглянуть мою справу. А шість місяців – це ж не так багато. Якщо є на світі правда і Господь, то, може, Новий рік зустрічатимемо разом.
Низький уклін Сергійкові і Галині Іванівні. Дякую за їхню людяність, доброту і молю Господа, аби послав їм здоров’я.
Бережи себе. Будь сильною: життя не любить слабких. Сумую. Обіймаю міцно-міцно. Цілую. Мама.
Пробач, пробач мене, моя Олюшечко».
Вона прочитала лист раз, вдруге – і ніби випила ковток живлющої вологи. Учора вона жадала померти, а сьогодні їй хотілося не тільки жити, а й співати.
«Яка ж вона мудра, моя мамуcя. Як я відразу не додумалася про училище. Це ж вихід, прекрасний вихід із ситуації, що склалася».
– Сергійку, ходімо швидше до школи!
– Навіщо?
– Потім розкажу, хутчіш, – і вона швидко перейшла на той бік вулиці.
Повернулась, поглянула на друге вікно зліва на третьому поверсі колишнього такого рідного будинку. На мить їй здалося, що біля вікна стоїть мама, махає їй рукою і шле повітряні поцілунки (так завжди проводжала вона її до школи). Серце забилося частіше. «Це мама вказує мені шлях до нового життя», – подумала тоді.
– Та швидше, Сергійку.
– Нічого не розумію, до навчання ще цілий місяць. Чого йти до школи?
– Потім усе поясню.
І ось вона стоїть перед кабінетом директора і нерішуче стукає в двері. Степан Петрович викладав у них історію. Улюблена його фраза «історія пам’ятає сильних, рішучих і вольових, а богузам, негідникам, нікчемам і зрадникам немає місця на її сторінках» заставила її набрати повні груди повітря, розправити плечі і уперше за кілька місяців підняти голову і розмовляти, не ховаючи очей. Він уважно вислухав її:
– Шкода втрачати таку ученицю: такого знавця іноземних треба ще пошукати. Мали намір відправити тебе за кордон (вона вже й забула, що виграла конкурс: три місяці мали жити в американській сім’ї), але життя внесло свої корективи, і це, дійсно, найкращий вихід із ситуації, що склалася. За місце під сонцем треба боротися. Успіхів тобі! І головне – не втрачай віри.
Сергій чекав її на вулиці. Коли вона йому все пояснила, він категорично запротестував:
– Ні, в училище не підеш. Не вистачало мені «бурсачки»!
– Зрозумій: так буде краще для всіх!
– А я сказав: «Ні!»
– Сергійку, ти ж сам бачиш, що твоїй мамі не дуже подобається, що я витіснила тебе з твоєї кімнати, порушила ваше життя. У тому, що ти не вступив до інституту, бачить мою провину. І вона навряд чи згодиться стати моїм опікуном.
– Вона мені обіцяла. А як не буде вона, то буду я: мені ж восьмого вересня – вісімнадцять! І твоїй мамі я обіцяв, що ти не будеш жити в інтернаті, що я відповідатиму за тебе!
– Дякую тобі. Якби не ти, то й не знаю, щоб я робила. Але ідею з училищем мені підказала саме мама. На, почитай, – подала йому лист.
– І все-таки я не погоджуюсь, – повернув їй конверт, демонстративно перейшов на інший бік вулиці і попрямував в напрямку будинку.
Вона ж пішла до училища, здала документи. Їй назначили день співбесіди.
Поверталася назад. Сльози застилали очі: «Чому? Чому він не схвалив мій вибір, не підтримав?»
– Олько, це ти? – назустріч ішла її однокласниця Марина (вона і її мама шили у мами одяг, були навіть подругами), – Як там твоя мамка? Так погано, що її немає. Мені через тиждень до Ксюхи на день народження. Такий класний костюм побачила в журналі, але немає кому пошити.
– А може, давай я (у Сергія вдома, на балконі, бачила машинку).
– А зможеш?
– Принось журнал – подивимось.
Домовились про зустріч. Ішла у дім Сергія в піднесеному настрої: скоро матиме дах над головою і, можливо, ще й зароблятиме якісь гроші.
Сергій був ображеним, не погоджувався з її рішенням, а врешті-решт сказав:
– Роби, як хочеш.
Розповіла про все Галині Іванівні, та схвально похитала головою і запитала:
– А коли ж перейдеш у гуртожиток?
– Казали, що перед першим вересням днів за два-три можна вселятися. Галино Іванівно, а можна покористуватися швацькою машинкою?
– Добре, тільки гляди не зламай нічого і не насміти в квартирі, отам на балконі і ший.
– Дякую! Дякую Вам за все! І мама надсилає Вам вітання і вдячність. Може, є правда на світі, справу переглянуть – і її звільнять.
Увечері ще багато разів перечитувала лист від мами. Наплакавшись, сіла писати відповідь. А вранці не могла дочекатися, коли відкриють пошту: не хотіла кидати лист у поштову скриньку (боялась, щоб не загубився чи не залежався).
Потім прийшла Марина. За два дні вона пошила їй костюм. Дуже хвилювалася, але дебют був успішним: костюм однокласниці сподобався, вона похвасталась перед подругами, і ті прийшли з різними замовленнями.
Тепер час просто летів. Уранці, коли Галина Іванівна з Сергієм йшли на роботу (мама влаштувала його в банк), вона сідала до машинки і шила, доки вони не поверталися. Зароблені гроші віддавала Галині Іванівні.
В училище її прийняли без будь-яких проблем.
Здавалось, життя налагоджується. У стосунки з Галиною Іванівною потеплішали. Якось, перебираючи свій вузол, натрапила на пакет, у якому лежав ніжний рожевий шовк (цю тканину мамі подарувала одна клієнтка: привезла з Польщі). Тоді вони вирішили, що пошиють з нього випускну сукню. Та замість сукні пошила блузку Сергієвій мамі: чула, як та бідкалась перед своєю подругою, що не може підібрати блузку до нового костюма, а скоро потрібно йти в гості. Подарунок-сюрприз дуже сподобався, Галина Іванівна аж заплакала.
А от у стосунках із Сергієм відчувався якийсь холод. Хоч ходили гуляти в парк, в кіно, на річку (тепер вона не соромилась), але чим ближче було до першого вересня, тим похмурішим ставав Сергій: не хотів, щоб вчилася в училищі і жила в гуртожитку.
А от Галина Іванівна допомогла оформити документи, зібрати необхідні довідки, щоб могла отримувати стипендію і допомогу. Навіть облаштовувала разом з нею гуртожитську кімнату. Сюди ж вони перенесли й швацьку машинку:
– Користуйся, бо в нас вона тільки місце займає, а тобі знадобиться.
Перший тиждень навчання пробіг досить швидко. Їй все сподобалось в училищі, а основне те, що вона ні від кого не була залежною.
І ось восьме вересня – день народження Сергія. Вона прийшла з квітами, з подарунком. ЇЇ радо зустріли. Коли усі гості сиділи за святковим столом, у двері подзвонили. Сергій пішов відчиняти.
– Вам телеграма, -листоноша подала папірець і пішла.
Сергій прочитав і зблід.
– Від кого вітання, синочку?
– Це не мені, це Олі, – голос його був тихим, а руки тремтіли.
«Це мама, – миттю промайнула думка, вона встала з-за столу, підійшла до Сергія, що так і залишився стояти біля дверей. Він подав телеграму.
«Повідомляємо, що Гнатенко Валентина Сергіївна померла від серцевої недостатності…», – прочитала і провалилась у безодню.
У лікарні вона пролежала кілька днів.
– Сильне нервове потрясіння. Їй потрібен спокій. Бо, окрім усього, вона ще й вагітна,- крізь сон почула голос лікаря.
– Не може бути! – скрикнула Галина Іванівна.
– Але це факт.
– А що можна зробити?!
– А що в таких випадках роблять, голубонько: виношують і народжують дитину.
– Ні! Це неможливо! А аборт?
– Занадто великий ризик: термін досить значний. Та й вона досить слабка. Дев’яносто дев’ять із ста таких, як вона, після аборту не мають дітей. Так що готуйтесь бавити онуків.
«Правду кажуть, що біда сама не йде, а й діточок за собою веде. Яка дитина? Навіщо вона? Ні, краще померти!» – подумала тоді, міцно заплющила очі, удала, що спить.
Як тільки-но лікар вийшов з палати, Галина Іванівна дала волю своїм почуттям:
– Хвойдо! Де ти взялася на нашу голову? Занапастила мою дитину, зламала йому життя. Скільки вже грошей на тебе витрачено. І що він тільки знайшов у тобі? Але я поставлю крапку усьому цьому: або я, або ти! – стукнула дверима і пішла.
Ще тиждень була в лікарні. Сергієва мама більше не приходила, а він бував щодня, утішав, що все буде добре, що мама просто не готова до того, що сталося. І було б, звичайно краще, якби дитини не було. Але лікарі були одностайні: треба народжувати, робити щось занадто пізно й ризиковано.
Вона повернулась у гуртожиток. Інтерес до життя був втрачений, навчання її не цікавило, після занять ішла в кімнату, лягала на ліжко й годинами лежала, дивлячись у стелю. Нікого не хотіла бачити, ні з ким не хотіла розмовляти.
Одного дня її викликали в кабінет директора і повідомили, що виключають з училища, бо вагітні не мають права навчатися.
Вона ледь не покінчила життя самогубством. Врятувала класний керівник. Вона ж повідомила про все Галину Іванівну і Сергія. Ті забрали її до себе.
Сергієві надійшла повістка в армію. Іти туди він страшенно не хотів.
Для Галини Іванівни ця звістка, взагалі, була шоковою. Вона шукала вихід.
Він знайшовся: вони з Сергієм з розписалися. Однак він пішов служити, а коли народиться дитина, обіцяли звільнити зі служби.
Без нього вона жила, ніби кріт: з Галиною Іванівною не розмовляли, і коли та була вдома, намагалась не показуватися їй на очі. А під час її відсутності шила (колишні мамині клієнти не залишили її без шматка хліба, однокласницям навіть шила випускні сукні). Частину грошей віддавала Сергієвій мамі, за іншу – харчувалася. Молила Бога, аби пошвидше народилася дитина і Сергій повернувся.
Від нього приходили листи, але на ім’я матері. Писав, що йому дуже тяжко, жалівся на своє становище, передавав їй лише привіти. Після кожного листа Галина Іванівна показувала їй, де «раки зимують»:
– Це все через тебе, гадино, через тебе.
Якось одного вечора до них прийшов Сергіїв однокласник (приїхав додому на вихідні) попросив його адресу.
– Олю, дивись, хто прийшов. А ну, господине, постав чаю, – голос Галини Іванівни був солодшим за мед.
Вони сиділи на кухні, Галина Іванівна розпитувала Сашка про навчання. Була досить веселою, привітною. Коли той зібрався іти, сказала:
– Олечко, проведи гостя хоч за двері, а я приберу зі столу.
Вона провела хлопця до дверей під’їзду, а коли повернулася, двері квартири були зачинені. Постукала, подзвонила кілька разів, але Галина Іванівна не відчиняла. Вона страшенно замерзла у халатику й тапочках на босі ноги (надворі була зима). Не знаючи, що робити, вона спочатку ходила сходами, аби зігрітися, потім почала стрибати. Їй стало погано, підійшла до батареї, притулилась і провалилась в небуття.
– Вітаємо, мамочко, вітаємо з синочком, -вона не могла зрозуміти, чи це сон, чи це реальність. – Що ж це ти мало сама не загинула й дитятко ледь не загубила. Це ж треба таке вийти з дому і ключі не взяти. Якби не сусідський пес, якому приспічило на вулицю, то до ранку б стікла б кров’ю й захолола,- над нею схилилась миловидна жіночка у білому халаті. – Кволенький, правда, хлопчик, недоношений, але, дасть Бог виживе. Як назвеш?
– Олег (так вирішили з Сергієм, на честь його батька).
– Гарне ім’я. Хай росте здоровим.
Але вижити її хлопчикові не вдалося. Ще у пологовому відділенні він захворів, їх перевели до дитячого відділення. Через місяць дитина померла.
Вона всім серцем прикипіла до дитятка. Це була єдина рідна кровиночка.
За час їхнього перебування в лікарні Галина Іванівна з’явилася двічі. Раз, щоб узяти в лікаря довідки, а на другий принесла її документи, речі, сказала, щоб зникла з їхнього життя назавжди, передала листа від Сергія, у якому він теж зрікався її і дитини. Сам не прийшов, хоча був вдома (з армії матуся його забрала: одружений, має дитину).
Поховати хлопчика допоміг кочегар із лікарні: і яму викопав, і хрестик поставив. Довго стояла біля свіжої могилки. Хотілося й самій лягти поруч з сином. Не знала, куди йти й що робити.
– О! Олько! Це ти, що ти тут робиш? – це була сусідка Олена з гуртожитку швейної фабрики, – а я оце мамку провідувала, бо завтра знову їду в Італію, а коли повернусь – не знаю. Немає тут що робити.
Через чотири дні і вона опинилась у Римі (приїхала у коробці з цигарками).
Те, що довелося пережити за вісім років, знає лише вона і Бог. Але зараз вона сеньйора, поважна, одружена, має власну швейну майстерню. Готується стати матір’ю. Легально приїхала на Україну, щоб поставити пам’ятник на могилі сина і відшукати могилу мами.
– Синочку, синочку! Хлопчику мій ріднесенький! Навіщо ж ти мене покинув? – розпачливий жіночий голос перебив її спогади.
Вона відкрила очі і побачила жінку, що обіймала сусідню могилу і плакала. Це була Галина Іванівна, вірніше, її тінь: вихудла, змарніла, убита горем.
Вона взяла декілька троянд із синової могилки, підійшла, поклала на горбик печиво, цукерки, квіти і прошепотіла: «От ми всі й зустрілися». Роками вона уявляла їхню зустріч, але такої не було в її думках.
– Дякую, донечко, – Галина Іванівна підняла заплакане обличчя. – Якби ти знала, яке це горе втрачати дитину. Не дай Бог тобі пережити таке, – вона кинула погляд на її округлий животик, – Бажаю тобі ніколи не зазнати цього найстрашнішого горя.
– А я його давно вже зазнала, – прошепотіла, перекинула сумку через плече і рушила до виходу.
Знову почався дощ. Вона згадала, що парасолю забула на столику, але повертатися не стала: саме під’їхав автобус, вона заскочила в нього, підійшла до заднього скла і помітила Галину Іванівну. Та бігла, розмахуючи парасолькою, і щось кричала.
– Олю, Олечко! Пробач мене, донечко. Пробачте мене, діти! – дощ і сльози омивали обличчя Сергіїєвої матері.
Автобус повернув за ріг, і цих слів вона так і не почула.